Головна » 2010 » Серпень » 18 » Гало, ми шукаємо таланти або Про що мовчав Заратустра
Гало, ми шукаємо таланти або Про що мовчав Заратустра
20:14
Гало, ми шукаємо таланти або Про що мовчав Заратустра Лідія Мельник Четвер, 12 серпня, 2010 року, № 88 (973)
Нещодавно фахівці дійшли висновку, що музичні теми сучасних серіалів перестали бути такими яскравими та упізнаваними, як ще якихось десять років тому. Хоча музика, котра сьогодні звучить у "Докторі Хаусі” чи "Костях” і є за багатьма показниками набагато якіснішою від якихось там "газун-гарунге”, саме останні здатні за лічені секунди відродити в нашій пам’яті образ незабутньої Рабині Ізаури. А під закличні звуки "Санта-Барбари” уява несамохіть малюватиме арки, навіть якщо останню серію ви подивилися ще в середньому шкільному віці.
У психології такі та схожі рефлекси зазвичай пояснюють астрономічним терміном "гало” (ореол, сяйво навколо сонця або місяця, заломлення світла). Й означають вони феномен, при якому загальне, переважно перше враження про явище, подію або людину впливає на всі наступні процеси його сприйняття. Тож і оспівану в віках любов з першого погляду наука може геть не романтично пояснити "гало-ефектом”.
Реквієм "Тріумфу”
Насправді ми стаємо жертвами "гало-ефекту” значно частіше, ніж самі зауважуємо. Телепередачі, радіопозивні, рекламні ролики, у самій природі жанру яких закладена потреба в дуже короткому, але водночас упізнаваному й переконливому акомпанементі, що запам’ятовується, часто використовують саме такі фрагменти з музичних шедеврів усіх часів і народів, залишаючи в забутті весь контекст, а також його автора й навіть епоху. На основі одного мотиву чи мелодії в нас формується стійкий асоціативний ряд, пов’язаний з тим або іншим продуктом (у цьому випадку не важливо – шоколад це чи ток-шоу). Відомий американський культуролог Джон Сторі в своїй книзі "Теорія культури й масова культура” навіть потрудився скласти вражаючу таблицю, що проілюструвала, з якими фрагментами класичної музики асоціюється той або інший продукт у споживача в США. Зрештою, син моєї подруги, почувши Другий фортепіанний концерт Рахманінова, починає активно вимагати йогурт "Данон”, а вже які асоціації навідують слухачів під час виконання багатостраждальних "Пір року” Антоніо Вівальді, годі й уявити.
Можна назвати ще не один десяток прикладів "гало-ефекту”, що сформувався внаслідок впливу ЗМІ. Так, зміст програми "Людина й закон” не один рік ілюструвала Токата й фуга ре-мінор Баха. У передачі "Чекай мене” звучить фрагмент третьої частини маловідомого гобойного концерту Антоніо Вівальді, а Ліга Чемпіонів своїм гімном обрала Коронаційний антем Георга Фрідріха Генделя. Трапляються й абсурдні ситуації: так, у якості супроводу вручення премії "Тріумф” чомусь доречним визнали звучання Dіes Іrae (секвенції "День гніву”) з Реквієму Моцарта. Lacrіmosa зі згаданої заупокійної меси стала свого часу музичним тлом і для оптимістичної реклами однієї з політичних сил.
Час, уперед
Особливий професіоналізм у виборі музичних заставок проявили свого часу радянські телевізійники. Не дивно, що позивні випуску новин або науково-популярної телепередачі часто ставали народними хітами. Звичайно, їхнім авторам це не приносило ніяких дивідендів – про авторське право тоді згадували рідко.
Класичним прикладом вдалої знахідки музичного оформлювача стала "увертюра” до програми "Час”. Багато років рівно о дев’ятій годині вечора лунав для радянської людини сигнал про початок головної новинної програми країни. Коротка тема мала всі необхідні для "гало” якості. Сьогодні вже мало хто пригадує, що динамічну, цілеспрямовану, небанальну й у той же час доступну музику написав один із найталановитіших російських композиторів ХХ століття Георгій Свиридов. Натхненний "новою фольклорною хвилею” автор "Курських пісень” і "Поеми пам’яті Сергія Єсеніна” навряд чи здогадувався, що воістину всенародний успіх принесе йому "саундтрек” до фільму Михайла Швейцера "Час, уперед!”, написаний 1965 року. Через три роки музика органічно ввійшла в новинну передачу.
Подейкують, не любив музичної заставки тільки Леонід Ілліч Брежнєв – мовляв, йому вона нагадувала "початок війни”. Тому в 1970-х роках її на якийсь час замінили, але потім знову повернули – як найбільш вдалий символ телепередачі.
Ще раз намагалися зняти музику Свиридова з ефіру (як, втім, і саму програму), уже розправляючись із тоталітарним минулим. Але й тут вибір часу виявився сильнішим. "Тому що, – як писав режисер Швейцер, – ця музика – назавжди. Тому що в ній пульс вільної від політичної суєти життя. У ній час, що всупереч всім ударам долі, історичним катастрофам і непоправним втратам, триває вічно”.
Пісня про Ісуса "у світі тварин”
Багатою на пригоди є й історія музичної заставки до найбільш людяної програми радянських часів – "У світі тварин”. Усі знали, що веселі мавпи й страуси стрибають на початку кожної програми під музику оркестру Поля Моріа, і що ця гарна композиція називається "Жайворонок” ("Alouette”). За кадром натомість залишилася така історія, що якби про неї довідалися "ідеологи в цивільному”, то і мавпи, і їх екранні опікуни вже незабаром вирушили б у дуже далеку путь. Адже ж насправді звучала пісня про поклоніння маленькому Ісусу! А жайворонок просто пролітав повз...
Автором музики популярної композиції з репертуару оркестру Поля Моріа був аргентинський композитор Аріель Рамірес (він помер у лютому цього року). Визнання у Латинській Америці та за її межами Раміресу принесли твори, у яких він зумів поєднати церковну й фольклорну музику. Насамперед "Креольська меса” та "Наше Різдво”. Але особливої популярності записам цих духовних творів додала участь Мерседес Соси, справжньої зірки латиноамериканської естради. Саме з репертуару Соси запозичив "пісеньку, що сподобалася,” La Peregrіnacіon (а насправді – другий номер циклу "Наше Різдво”, що оповідає про поклоніння немовлятку Ісусу) і французький шансоньє Жіль Дрійо. Він просто "переспівав” на французьку початок іспанського тексту (його автором, до речі, був відомий аргентинський історик Фелікс Луна):
A la huella, a la huella, Jose y Marіa, por las pampas heladas, cardos y hortіgas (Слідом, слідом за Йосипом і Марією, через холодні пампаси, реп’яхи й бур’ян).
Початок був замінений на співзвучне першим словам французьке "Alouette” (Жайворонок). У 1968 році пісня дісталася непоганих позицій у національних хіт- парадах, тоді ж помітив її й Поль Моріа, створивши незабаром аранжування для свого оркестру.
Ще одним композитором, котрого радянські телепродюсери залишили без заслуженого роялті, виявився класик німецької музики Ріхард Штраус. Геніальний диригент і блискучий композитор-симфоніст, життєрадісний товстун і "батько” музичного експресіонізму, автор 15 опер і декількох десятків партитур для великого оркестру Штраус неабияк здивувався б, якби довідався, який жарт зіграла доля з його вступом до симфонічної поеми "Так говорив Заратустра”, написаної ще в 1896 році.
Автор літературного прототипу – Фрідріх Ніцше – вже й тоді доволі скептично ставився до ідеї музичного переказу свого твору. Що, втім, Штрауса нітрохи не збентежило: він створив щось на зразок "популярного викладу” трактату. Особливо несподіваною виявилася вступна тема симфонічної поеми, у якій композитор зобразив схід сонця й Заратустру, що співає гімн світилу. Повільні висхідні звуки й згодом – яскравий "спалах” акорду через вісімдесят років виявилися дуже доречними й у найбільш інтелектуальній передачі СРСР – "Що? Де? Коли?” Лаконічна і в той же час ні на що не схожа тема так зрослася в свідомості декількох поколінь із інтелектуальним шоу, що дотепер навіть студенти консерваторій, зачувши пронизливий тризвук, упевнено відповідають на іспитах, що це – музика із "Що? Де? Коли?”
Про "чуваків”, котрі писали музику для наших мобілок
На запитання, яка ж музика найчастіше звучить сьогодні, кожен, мабуть, відповість по-своєму. Але правильну відповідь зможе дати тільки ваш сисадмін. Адже найчастіше – і для диригента у філармонії, і для експедитора в супермаркеті – звучить стартова музика Wіndows.
Гідну конкуренцію їй можуть скласти тільки мелодії, написані відомими "чуваками” для наших мобілок. До речі, Моцарт і Бетховен з моди вийшли доволі швидко. А от фірмовий рінгтон Nokіa усе ще не втрачає популярності, хоча автор " Нокіа-Вальсу” помер понад сто років тому.
Іспанці по праву пишаються Франсіско Таррегою ( 1852 – 1909), як своїм національним композитором і всесвітньо відомим гітаристом, автором школи сучасної класичної гітари. Натомість підприємливі фіни почули в одній з невигадливих п’єсок справжній символ для нового продукту. Так гітарний "Вальс” став Nokіa Tune, а про автора в цьому випадку майже забули.
Гідний гонорар за свою працю отримав хіба британець Брайян Іно. Натхненник Девіда Боуї, саунд-продюсер U2 і визнаний майстер музичної електроніки стилю "ембієнт” кілька місяців працював над твором тривалістю в чотири секунди. За цей час виникло 70 – 80 варіантів "програшу”, але лише один з них здобув право гордо називатися Startup Wіndows Тune. Це та музика, яка сьогодні найчастіше звучить одночасно у різних точках планети. Адже, як показала історія останніх десятиліть, щоб стати знаменитим, зовсім необов’язково написати дев’ять симфоній. Іноді достатньо й чотирьох секунд.
