Меню сайта
Форма входа
Поиск
Victor Kaminsky Четвер, 20.07.2017, 22:46
Приветствую Вас Гость | RSS
 
 Каталог статей
Головна » Статті » Мои статьи

ПІСНЯ - СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ, ЯКИМ НЕ МОЖНА ЛЕГКОВАЖИТИ
 
ПІСНЯ - СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ, ЯКИМ НЕ МОЖНА ЛЕГКОВАЖИТИ
Сергій ЛАЩЕНКО.

З цією гармонійною інтелігентною парою я познайомився на розширеному засіданні Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
 Любов Кияновська - професор, доктор мистецтвознавства, викладач Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка (історія зарубіжної музики, музична психологія). Вона автор кількох книг і сотень наукових публікацій.
 Чималий доробок і у її чоловіка - Віктора Камінського. Це пісня «Пелюстки старовинного романсу» - на слова Ліни Костенко, «Зелений явір» - на слова Івана Франка, «Рідна мова» - на слова Богдана Стельмаха і багато-багато інших.
 Музикознавці знають і такі визначні твори В. Камінського, як: кантата-симфонія «Україна. Хресна дорога», ораторія «Іду. Накликую. Взиваю», «Акафіст до Пресвятої Богородиці» та ін.
 У 2005 році Віктор Камінський став лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка.
 Дізнавшись, що у Криму має відбутися пісенний конкурс «Львівська струна - на кримський лад», Віктор Євстахович вирішив переписати деякі свої твори на компакт-диски. Нехай їх слухають і українці Криму! А поки він «чаклував» біля комп’ютера, його дружина люб’язно погодилася відповісти на мої запитання.
 - Любов Олександрівно, я знаю, що ви планували поїздку до Словенії, але вимушені були її відкласти. А я як раз збирався вас розпитати докладніше про музичну культуру Словенії, Хорватії, Боснії, Чорногорії... Це ж так цікаво! Скрізь живуть слов’яни, але в одному випадку вони тісно контактують з угорцями (серби, наприклад), в іншому з італійцями (хорвати, словенці), а на культуру Боснії найбільше вплинуло сусідство з мусульманами. Це, певно, наклало відбиток і на музику?
 - Безумовно! Звичайно, щоб детально дати відповідь на це запитання, треба й побувати в усіх цих республіках. Але й так зрозуміло, що впливи є. Візьміть Україну. У Галичині українська культура перехрещувалася з австрійською, поль-ською. На Закарпатті - з угорською, словацькою. На Буковині - з румунською. На Сході України, безперечно, був контакт з російською культурою.
 Це треба сприймати як доконаний факт, не заперечуючи, не відкидаючи. Це дуже важлива складова нашої культурної спадщини. Думаю, що і в Криму тепер є зв’язки з кримськотатарською культурою, що цілком природно...
 - Фактично, кримськотатарська культура тільки-но спинається на ноги. Півстоліття її в Криму не було зовсім, а тепер вона відновлюється на рідному ґрунті.
 - А через посередництво кримських татар на півострові може «засвітитися» й турецька культура, взагалі, посиляться впливи Сходу.
 - Цікавий факт розповіли мені колись казанські татари. Сталося це невдовзі після розвалу СРСР. В Татарстан приїхала китайська делегація. Зустріли їх добре: офіційна частина, концерт... Звучали найкращі мелодії поволзьких татар. Гості уважно слухали, а потім декілька з них попросилися на сцену. Вийшли, сіли за інструменти і... полинула мелодія майже ідентична щойно виконаній. Китайці сказали, що у них цю мелодію всі знають.
 Цей «збіг мелодій» молоді татари пояснили мені так: кочові тюркські племена жили колись на величезній території; контактували вони і з Китаєм. Власне, це саме від них китайці свого часу відгородилися довжелезною і високою стіною. Хотіли вберегтися від набігів...
 - А від культури не вбереглися! Як бачимо, культура не знає кордонів. І мелодії, створені дуже давно, можуть жити сотні, тисячі років. Та ще й поширюватися, «завойовуючи» нові держави і континенти.
 - Як український «Щедрик», наприклад. Цю нашу мелодію знають у багатьох країнах світу і вважають своєю. Любов Олександрівно, а українська сучасна музика у світовому контексті як виглядає? Вона передова чи «пасе задніх»?
 - Національну культуру знають у такому ж обсязі, наскільки знають державу. Ми від цього нікуди не дінемось... Як музикознавець я хочу авторитетно заявити, що рівень української сучасної музики дуже високий; анітрохи не нижчий, аніж французької, італійської, німецької. Тим більше - американської.
 В травні минулого року ми провели великий форум української музики в Лейпцигу. Це місто Баха, Шумана, Мендельсона, тобто один з найбільших музичних цент-рів Європи. Допомагали нам колеги з Лейпцизького університету. І, ви знаєте, наша музика сприймалася там на «ура». Це були твори Камінського, Ланюка, Сильвестрова, Скорика, Станковича, Щербакова... Вони звучали по німецькому радіо і було прохання повторити цей концерт. І критики найвищого рангу, які були присутні на концерті, надзвичайно позитивно оцінили цю музику. Як оригінальну, цікаву і насправді фахову.
 До речі, єдина опера в світі, яку підтримав сам Папа Римський, це «Мойсей» Мирослава Скорика.
 - Як підтримав?
 - А ви хіба не знаєте? О, це унікальний випадок! Коли Скорик написав цю оперу, директор Оперного театру Тадей Едер звернувся в канцелярію Івана Павла ІІ, мовляв, написана така опера на біблійний сюжет. І тоді канцелярія запросила музичний матеріал. Послухавши і високо оцінивши його, вони фінансово підтримали постановку і видання цієї Опери.
 І коли Папа Іван Павло ІІ в 2001 році відвідав з візитом Львів, то після прем’єри зразу побажав побачити постановочний колектив. І особисто Скорику, Едеру і диригенту Дутчаку він вручив відзнаки.
 - Тобто оцінив високо...
 - Якби це була якась примітивна музика, то він ні з ким не став би говорити.
І ще один приклад. «Акафіст до Пресвятої Богородиці» Віктора Камінського увійшов в трійку кращих творів духовної музики - за останні 10 років.
 Ватикан, який проводить цей рейтинг, включив «Акафіст» до трійки кращих. І щонеділі транслює цей твір у своїх радіопередачах. Для кримчан ми запишемо один компакт-диск, щоб вони мали змогу ознайомитись...
 - Дякую. Це було б дуже добре; адже непогано мати конкретний доказ успішності українських музикантів.
 - А ще можна згадати фестиваль Сильвестрова в Канаді, визнання музики Станковича у Швейцарії. Одеський фестиваль «Два дні і дві ночі» - також збирає багато композиторів з різних куточків світу. Це також форма пропаганди української музики.
 - Хочу поставити ще одне питання: українська діаспора у світах - вона тримається достойно чи вже виснажилася, культурно ослабла?
 - Важливо визначитись: яка саме діаспора? Українська діаспора в Росії має свої проблеми, в країнах Європи чи на американському континенті - свої...
 - З точки зору музикознавця - яка діаспора благополучніша?
 - Я гадаю, що найменше ми говоримо про українську культуру в Росії. Якось вона там тяжче пробивається... Хоча варто зазначити, що козацькі хори Кубані зберегли ідентичність своєї пісенної культури. У Європі ж є лише одиничні постаті, але дуже яскраві. Наведу приклад. У Відні є церква Святої Варвари, яка вже понад 200 років є українською, греко-католицькою. Там регенти - завжди українці. Сорок, а може, й усі п’ятдесят років там був регентом Андрій Гнатишин, дуже цікавий церковний композитор. У Франції багато років працювали Аристид Вірста і Мар’ян Кузан. У Англії жінка-композитор Лукіянович-Туркевич. Але найяскравіше «засвітилася» українська музична культура в Канаді. Безперечно, це завдяки Кошицю і його хору. Він першим проклав туди дорогу.
 - Колись «Літературна Україна» писала про «Запаризьких козаків». Тобто малися на увазі не ті козаки, що «за порогами», а ті, що «за Парижем»...
 - Якщо точніше, то це у Голландії. Мався на увазі колектив «Візантійські козаки» під керівництвом Мирослава Антоновича. Колись я слухала виступ цього хору у Львові. Там не було жодного українця (окрім керівника), але всі гарно співали українською!
 - Отже, українська пісенна культура приваблює іноземців? Свого часу мені було трохи дивно слухати пісню Івасюка «Червона рута» у виконі польського ансамблю «Червоне гітари». Адже поляки дещо зверхньо ставляться до нашої культури...
 - Ну, що ви! Поляки дуже люблять українську пісню.
І взагалі, у польській культурі є помітний український сегмент. І в художній літературі є таке поняття, як «українська школа». Його створили письменники-романтики, які оспівували козаччину.
 Ті поляки, які жили в Україні у ХІХ столітті, творили дуже сильні культурні осередки. Колись я займалася вивченням цього періоду; знаю, що було не менше десяти відомих музикантів польського походження, які збирали українські пісні, не давали їм загинути. Почитайте книжку Григорія Нудьги «Українська пісня в світі»; там цілий розділ, який займає половину І тому, стосується Польщі. Чому? Бо багато польських композиторів міцно сиділо на українському пісенному ґрунті.
 - У книзі якогось етнографа я читав, що українська народна культура поглинула, українізувала до 3 мільйонів поляків, які були розселені від Бугу до Дніпра. Вдумайтесь у цю цифру! Вона свідчить про певну привабливість нашої культури. Адже ніхто не платив великих грошей ні тим письменникам польського походження, які тепло, з симпатією писали про українців, ні тим композиторам, які рятували українську пісню від забуття.
 - Звичайно, ніхто не платив; це був поклик їхнього серця. А щодо поглинання... Ви покажіть мені у Львові чистокровних українців? Де вони? Ми всі перемішані... Перед вами сидить такий живий приклад. А другий такий приклад - мій чоловік. Адже і «Кияновська», і
«Камінський» - це чисто польські прізвища, причому, дуже давні. Їх носила польська шляхта.
 - А Шептицький? У його жилах теж текла польська кров...
 - А Папа Іван Павло ІІ? Його мама - українка, галичанка, а батько поляк. Отже, справа не в генах, а в ідентичності, у відчутті себе. У мене батько був поляк, а мама українка. Я не відречуся ні від одного, ні від другого. І одна, і друга культура мені дуже близькі. І двома мовами я володію однаково добре.
 - Наші історики, політологи в один голос говорять, що на Заході ми по-справжньому потрібні лише полякам. Ні чехам, ні сусідам-словакам ми нецікаві...
 - Імідж української нації зіпсували заробітчани. А до війни чехи дуже добре ставилися до нашої діаспори. Наша еліта становила великий відсоток тогочасної наукової, культурної Праги. І якби не оце повальне заробітчанство... Знаєте, на побутовому ґрунті буває всяке. У чехів є чимало анекдотів про словаків, які нагадують російські анекдоти про чукчів.
 І в той же час у мене є колеги з Академії наук Чехії, які дуже цікавляться українською культурою; їздять сюди, читають доповіді, надсилають матеріали.
 - Прикро, що українці до цих пір вимушені виїздити на заробітки. Але ж колись і Ірландія була дуже бідною; ірландці заселяли вільні землі Сполучених Штатів і Канади, а тепер українці дивляться на саму Ірландію, як на рай земний. І будь-що хочуть туди потрапити на роботу. Отже, не виключено, що таке «економічне диво» станеться колись і в Україні. До речі, мені неодноразово доводилось чути: ірландська музика популярна в Європі.
 - Так, дійсно. У них кантрі-фольк, і вони в чомусь близькі до нас.
 - Мелодійністю пісень? Мовою?
 - Ні, річ не в цьому. Є вираз «коли в нації немає вождів, то вождями стають поети». А можна і переінакшити цей вислів. Коли держава не має розвинутої державної інфраструктури, вона може компенсувати це поезією, музичною культурою, піснею. Ірландія багато століть не мала державності, як і Україна. У них, як і у нас, державницькі устрем-ління трансформувалися, знайшли свою віддушину у фольклорі, в пісні. Адже саме пісня може «запрацювати» як форма реалізації творчого потенціалу нації. Народ може раптово вибухнути фольклором (це сталося і з ірландцями, і з українцями), а от коли держава міцно стане на ноги, фольклор може стати чимось на зразок музейного експонату...
 - Думаю, не одного мене непокоїть таке питання. Ось дивіться: з одного боку, фахівці говорять про високий рівень нашої музичної культури. І в той же час, коли порівнюємо естраду українську і російську, то це порівняння... не на нашу користь. Ми що, не здатні досягти ро-сійського рівня?
 - Не в тім річ. Тут інше відіграє роль. Свого часу мій чоловік писав багато естрадних пісень, співпрацював з добрими естрадними виконавцями. Не хочу оприлюднювати їхні імена, але знаю, що їм платили чималі гроші, аби вони перестали співати українською, а перейшли на російську. І не всі вони мали мужність відмовитися...
 - Це один з проявів мовної політики нашого великого сусіда?
 - Безперечно. Тому що естрада є формою масового впливу. Колись була опера, а тепер - естрадна музика. Через «ефект улюбленого» багато речей адаптується в масовій свідомості. Тому талановитих музикантів бажано перетягнути на свій бік.
І перетягують. Росія в цьому відношенні діє наполегливо і послідовно. Тому й перестали співати українською Ірина Білик, Таїсія Повалій та багато інших. А ще раніше - Софія Ротару, хіба ж не так? Водночас ми повинні віддати належне тим небагатьом, які проявили твердість.
 Це і Руслана Лижичко, і Олександр Пономарьов, і Тарас Петриненко, який свого часу зробив блискучу кар’єру в Москві, а потім, все-таки, повернувся в Україну і став співати лише українською.
 Прикро, що Україна не така послідовна, як Росія. Бо пісня - це велика суспільна справа, це явище, яким не можна легковажити.
 - Скажіть, а поява Володимира Івасюка на українській естраді - це випадковість чи закономірність?
 - Це абсолютна закономірність.
 - Чому?
 - Тому, що у нас дуже багата побутова культура. Періодично в ній якісь підйоми, сплески. Чим відрізняється від інших регіонів України Галичина? Тут так звана «вулична» культура ніколи не була люмпенізованою. Це завжди була аристократична культура салону, яка пішла не лише у кав’ярні, а значно ширше.
 У нас була дуже цікава оперета, були надзвичайно цікаві високоякісні популярні пісні. Тому радянська влада, розуміючи певну ідеологічну загрозу для себе
(а вона ж завжди намагалася все знівелювати і уніфікувати) вже в 1945 році театр оперети перекинула до Одеси, а до Львова перевела театр російської драми. Причому, армійський, військовий театр. В цьому була певна стратегія.
 - І, незважаючи на цю стратегію, Івасюк все-таки з’явився...
 - Це закономірно! В тридцяті роки у нас був Євген Козак. В сорокові - Кос-Анатольський. Потім, на початку 60-х, почав творити Мирослав Скорик. На його піснях ми й виростали. А потім прийшли Володимир Івасюк і Богдан Янівський. І, взагалі, ця традиція не припинялася. Естрада високого класу дуже часто має львівське підґрунтя: Іван Попович, Оксана Білозір, Олександр Пономарьов, Руслана Лижичко, «Пікардійська терція». Це якщо і не львів’яни, то принаймні люди, які навчалися у Львові.
 - В Криму незабаром відбудеться конкурс «Львівська струна - на кримський лад». У нього теж буде непогане «львівське підґрунтя» - чудові гітари фірми «Реноме». Їх отримають переможці.
 Як бачимо, і тут не обійдеться без галицьких впливів...
 - Не приховаю - нам це дуже приємно! І як патріотам Львова, і як музикантам. 

Источник: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=4796
Категория: Мои статьи | Добавил: viktor-kaminsky (08.01.2009)
Просмотров: 2274 | Рейтинг: 5.0/3 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Категорія каталога
Мои статьи [38]
Міні-чат
300
Друзья сайта
          КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
          ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
          Счётчик MyCounter
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright Viktor Kaminsky © 2017