Меню сайта
Форма входа
Поиск
Victor Kaminsky Вівторок, 25.07.2017, 14:47
Приветствую Вас Гость | RSS
 
 Каталог статей
Головна » Статті » Мои статьи

Між подвигом і анекдотом
Між подвигом і анекдотом  
Автор Лідія Мельник  
27.01.2009 № 745 
130-ліття від дня народження Станіслава Людкевича відзначили в концертному залі, який носить його ім'я

Сьогодні минає 130 років з дня народження Станіслава Людкевича, відомого україн­ського композитора, класика західноукраїнської музики. Його творчість, попри традиційність тлумачень, насправді й досі залишається не лише багатогранною, але й багато в чому неоднозначною, як і сам столітній життєвий шлях композитора. 

Народився Людкевич у Ярославі, в польськомовній греко-католицькій родині і сам згодом писав, що "моє виховання було свого роду аномалією. Батько, гімназіяльний учитель, прищеплював дітям любов лише до польської та західноєвропейської культур". Мати Людкевича свого часу брала уроки музики у Михайла Вербицького, тож першу музичну освіту майбутній композитор отримав удома. Під час навчання в гімназії Людкевич вже пише свої перші твори, зокрема на вірші Т.Шевченка, а згодом вступає на філософський факультет Львівського університету і далі займається музичною самоосвітою. У ті роки композитор особливу увагу звертає на вивчення особливостей народної пісні. Нові технічні засоби, серед них фонограф, дозволили йому докладніше проаналізувати записи народних пісень: з'явилася на світ двотомна збірка "Галицько-руські народні мелодії", яку Людкевич підготував разом з Йосипом Роздольським. 

Після закінчення університету Людкевич стає учителем української мови в гімназії, проте ця скромна посада не обмежила розмаху його діяльності. З 1903 р., коли у Львові заснували Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка, він входить не лише до складу викладачів, але й до правління, з 1905 редагує авторитетний мистецький часопис "Артистичний вісник", перше такого плану видання українською мовою в Галичині. У ті роки композитор, ще не здобувши ґрунтовної музичної освіти, вже пише низку монументальних творів: хори, кантату "Останній бій", "Симфонічний танець", "Капричіо" для оркестру та першу частину свого найвидатнішого твору - кантати-симфонії "Кавказ" до поеми Шевченка. У 1908 році вже визнаний і цінований у своєму середовищі майже тридцятилітній композитор вирушає для поглиблення музичних студій до Відня. 

Навчання в австрійській столиці тривало лише рік, проте за цей короткий час Людкевич активно відвідує лекції з композиції у знаного композитора Александра Землінського (до речі, приблизно у той же час у нього брав уроки і "класик авангарду" Арнольд Шенберґ), заняття з музично-теоретичних дисциплін у професора Віденського університету Германа Греденера, їздить до Мюнхена і Лейпцига на лекції Гуго Рімана. Перебування у Відні завершилось захистом докторської дисертації С.Людкевича, присвяченої питанням походження музики. 

У 1908 р. помер перший директор Вищого музичного інституту Анатоль Вахнянин, і Людкевич замінив його на цій посаді до початку Першої світової війни, коли був мобілізований до армії і потрапив у полон. Майже чотири роки військовополонений Людкевич провів у Казахстані, та навіть у таких малосприятливих для творчості умовах продовжував працювати, часто вплітаючи до своїх фортепіанних мініатюр щойно почуті східні екзотичні мелодії. 

Після повернення до Львова починається найяскравіший період для Людкевича - композитора, музичного діяча, критика, а навіть і поета. Завжди елегантний і дещо неуважний "Сясьо", як називали його поети "Молодої музи", стає одним із учасників цього поетичного угруповання. "Молодомузівці" складають і перші анекдоти про Людкевича, кількість яких з плином років зростатиме в арифметичній прогресії. Наприклад, досі добре пам'ятають, мабуть, композитора не лише музиканти, але й літні львівські автомобілісти: постійно перебуваючи "в творчій задумі" й мугикаючи собі щось під ніс, композитор традиційно нехтував обов'язками пішоходів. Навідуючись до Стрия, обурювався з приводу нерегулярного руху трамваїв у місті, а студентів, що збиралися в аудиторії на його заняття, частенько перепитував, що вони тут роблять. 

Однак така "анекдотизація" мистецької постаті, яка в нас чомусь тривалий час вважалася принизливою, насправді є ще одним свідченням популярності і визнання. Німці розповідають безліч анекдотів про Макса Реґера, італійці - про Джоаккіно Россіні, французи - про Каміля Сен-Санса, що, зрештою, аж ніяк не применшує висоти їхніх мистецьких досягнень. Як і у випадку напрочуд колоритного образу Людкевича, що, як на поетичнім портреті І.Калинця, і досі "з німбом, посрібленим зовсім, / з незмінно старомодним бантом, / виходить у довгу осінь / ходою анданте". 

До речі, чимало віршів залишив у своїй спадщині і сам Людкевич. Та якщо поетичним талантом він дещо поступався колегам-"молодомузівцям" Василю Пачовському чи Павлові Карманському, то музично-теоретичні праці, створені ним у той час, і досі вважаються фундаментом українського музикознавства. А тонкій аналітичності й нещадній іронії Людкевича-критика сучасні журналісти можуть тільки позаздрити. 

У 1934 р. Людкевич входить до кола організаторів СУПроМу (Союзу українських професійних музик), групи енергійних артистів, котрі намагалися підняти українську музику на сучасний європейський рівень, а згодом очолює музикознавчу секцію НТШ. У творчості Людкевича тих років, поруч з неодмінними хорами, солоспівами, обробками народних пісень, велика увага приділяється оркестровій та фортепіанній музиці. 

Цікаво, що найбільшою творчою активністю позначений у біографії Людкевича лише період до 1939 року, наприкінці якого на одних із перших партзборів і прозвучало оте знамените "визволили - і нема на те ради...". Фраза ця - напевне, найзнаменитіший історичний анекдот із серії "про Людкевича". Але й, мабуть, найсумніший. Немолодий вже композитор намагався "не заважати" новій владі рівно настільки, щоб не поплатитися життям: сумний приклад репресій супроти Василя Барвінського, колеги і однодумця, застерігав більшість львівських музикантів. Проте чи не єдиним з них Людкевич свій виступ на сумнозвісних зборах-судилищі проти Барвінського, завершив словами: "А поки що я не можу сказати, чого домагаються від мене - назвати Василя Барвінського "мерзавцем", бо це може бути несправедливе ... і я б мусив плюнути в очі собі, що так зле орієнтувався в людях" (цитована стенограма, до речі, вперше була опублікована лише 10 років тому - "Пошта"). Для 1948 року фраза виглядала надто ризикованою, а проте Людкевич залишився у Львові (Барвінського незабаром вивезли до Мордовії). Більше того - вже через місяць він був делегований на всесоюзне судилище до Москви, де, у зв'язку із ждановською постановою, довелося "каятись" Шостаковичу і Прокоф'єву, Хачатуряну і Шапоріну. 

Звісно, творчим експериментам така ситуація не сприяла, тим паче, що й написані твори часто доводилося принаймні перейменовувати. Наприклад, Людкевичева симфонічна поема "Рондо юнаків", написана в пам'ять про бійців УПА, описувалась у тогочасній критиці як музика на честь Червоної Армії, первісну назву симфонічної поеми "Стрілецька рапсодія" 1920-х років змінили на "Галицьку рапсодію". 

До речі, "Рондо юнаків", як і симфонічна поема Майстра - "Подвиг" (ще один парадоксальний приклад "перейменувань", адже у первісній редакції цей твір був написаний під впливом романтичних "Dance Macabre" як "Танець кістяків") увійшли до першого компакт-диска симфонічних творів С.Людкевича, записаного до ювілею Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії. Концерт-презентація цього альбому, що відбувся у концертному залі імені композитора, а також встановлення виконаного ще за життя музиканта Володимиром Одрехівським скульптурного погруддя на новому постаменті із венеційського мармуру, стали гідним вшануванням чергової річниці. Та, на жаль, ані талановите виконання згаданих творів львівським оркестром під батутою його художнього керівника Айдара Торибаєва, як і натхненна інтерпретація Фортепіанного концерту відомою піаністкою Оксаною Рапітою, не отримали гідної кількості поціновувачів - зал знову світив пустками. Тому невипадково директор філармонії Володимир Сивохіп у вступному слові на музичному вечорі з долею гіркої іронії провів паралель із концертом тридцятилітньої давності. Тоді, на столітній ювілей композитора, котрий святкували за його участі в 1979 році, багато хто так і не зміг потрапити, адже зал був переповнений. А от для молодшої ґенерації, схоже, відкриття на ім'я "Людкевич" ще попереду.



Источник: http://www.lvivpost.net/content/view/3023/187/
Категория: Мои статьи | Добавил: viktor-kaminsky (10.02.2009)
Просмотров: 1594 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Категорія каталога
Мои статьи [38]
Міні-чат
300
Друзья сайта
          КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
          ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
          Счётчик MyCounter
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright Viktor Kaminsky © 2017