Духовність або бездуховність – це не категорії “пісні” чи “Літургії”, а позиція автора

Розмова з Віктором Камінським, композитором

Якщо про сучасну сакральну архітектуру в Україні останніми роками написано чимало, то модерна духовна музика для більшості залишається “терра інкоґніта”. Вона фактично не звучить у літургійній практиці, а поодинокі виконання чи записи відомі доволі обмеженому колу слухачів. Проте церковні жанри знаходять у творчості сучасників-композиторів різноманітне прочитання.

Не лише незвичне, на перший погляд, зацікавлення масштабними історичними жанрами церковної музики, а й пошук актуальної мови, яка зуміла б зробити їх ближчими та зрозумілішими для сучасників, вирізняє і творчість львівського композитора Віктора Камінського. Невипадково його духовні композиції часто супроводжують особливо урочисті події в рідному місті й у столиці, їх нерідко транслює радіо Ватикану, окремі фрагменти увійшли до репертуару багатьох українських і закордонних колективів. Що спонукало автора, відомого раніше своїми популярними піснями та симфонічними творами, музикою до театральних вистав і хоровими композиціями, звернутися до цієї особливої сфери творчої праці?

– Музика, так чи інакше пов’язана з релігійною тематикою, в останнє десятиріччя виразно стала провідною лінією вашої творчості. З чим пов’язані імпульси, які спонукали вас саме на розкриття релігійних образів?

– Цих імпульсів упродовж усього мого життя було так багато, що можна говорити про втілення гегелівської тези переходу кількості в якість. Мої батьки були віруючими людьми, проте, оскільки працювали вчителями, не могли відкрито виховувати своїх дітей у релігійному дусі, тож робили це, так би мовити, опосередковано: через поняття культури, народних традицій, етики тощо. Пізніше, навчаючись у Львівській консерваторії, я захопився творчістю російського композитора Скрябіна, її містицизмом, не пов’язаним, щоправда, з ідеалами християнства, але багатоликою у втіленнях символів віри.

Поважніше збагнути всю вагу релігійних засад в українській культурі допомогли літератори: спершу Ліна Костенко – до її вистави “Маруся Чурай” у львівському театрі ім. М. Заньковецької я писав музику, а потім і мої друзі Ірина й Ігор Калинці.

– Справді, ваша симфонія-кантата “Україна. Хресна дорога” до поезій Ігоря Калинця, а потім і ораторія “Іду. Накликую. Взиваю” на тексти Митрополита Шептицького в поетичному опрацюванні Ірини Калинець отримали широкий резонанс не лише у Львові, а й на столичних сценах, в інших містах України та за кордоном. Чи не було вам важко після популярних пісень, котрі писали у 1980-ті, театральної музики звертатися до цілком іншого пласту культури?

– Зовсім ні, бо музика, незалежно від того, в якому жанрі написана, має бути духовною, тяжіти до емоційної гармонії та піднесеності, тож різні рівні їхнього втілення природно координуються між собою. Духовність чи бездуховність – це не категорії “пісні” чи “Літургії”, а позиція автора. Інша річ, що релігійні символи вимагають від композитора більшої самообмеженості та, якщо хочете, самопосвяти. А вже церковна музика загалом ставить перед митцем дуже жорсткі рамки, адже доводиться зберігати канони, і тільки в їхніх рамках можна собі дозволити пошук індивідуального рішення.

– Однак в останні роки перелік ваших канонічних творів розширився і збагатився: Літургія, Вервична Служба, Акафіст... На це є якісь особливі причини?

– Окрім згаданих особистих переконань, це сприяння нашого греко-католицького кліру – в Україні та діаспорі, а також участь у проекті, започаткованому 1996 року, випуску серії компакт-дисків “Українська духовна музика”. Її ініціатором виступив Михайло Перун. У цій серії було записано чотири мої композиції.

Важливою є й творча співпраця з хоровим колективом. Адже значна частина згаданих творів звучала у виконанні заслуженої капели України “Трембіта” під орудою заслуженого діяча мистецтв України Миколи Кулика. Коли є однодумці, коли знаєш, для кого ці твори написані, тоді з’являється стимул творити.

– Чи й надалі пов’язуватимете свою творчість із релігійною музикою?

– Так. Уже практично закінчив Пасхальну Утреню, вже проходять репетиції “Трембіти”, підготовка до першовиконання, яке має відбутися на Великдень 2005 року. Подальші мої задуми теж пов’язані з духовною сферою.

Розмовляла
Дзвінка Янович