Головна » 2009 » Жовтень » 7 » Петеріс Васкс, латвійський композитор, про суворі радянські реалії та творчий ідеалізм
Петеріс Васкс, латвійський композитор, про суворі радянські реалії та творчий ідеалізм
22:40
Жити по вертикалі Лідія Мельник → 04.10.2009 № 847 "Суботня пошта" Петеріс Васкс, латвійський композитор, про суворі радянські реалії та творчий ідеалізм
Безперечно, найбільшою подією цьогорічного, вже п'ятнадцятого за ліком, Міжнародного фестивалю сучасної музики "Контрасти" , що триває у Львові, став приїзд усесвітньо відомого латвійського композитора, члена шведської Королівської академії музики і лауреата премії ім. Гердера Петеріса Васкса. У середу на сцені Львівської філармонії відбувся концерт з творів композитора, котрий був захоплений напрочуд коректним, тонким їх виконанням студентським камерним оркестром "Академія" та хором Gloria, а також шведською скрипалькою Катаріна Андерсон. А похвалі маестро можна вірити беззаперечно: ця людина однаково чесна сама з собою у творчості і в житті, а також і з навколишніми.
Як і кожна посправжньому видатна особистість, у розмові Петеріс Васкс щирий і приязний, у чому мала нагоду пересвідчитися кореспондент "Пошти" .
- Ви не приховуєте свого захоплення Львовом, хоча в нашому місті не вперше...
- Так, я ще в 1970х побував у Львові, мандруючи автостопом до Карпат. Потім приїжджав у кінці 1980х на запрошення місцевого відділення Спілки композиторів України. Але не перестаю захоплюватися цим чудовим містом. Узагалі, у Прибалтиці збереглося надзвичайно велике зацікавлення Західною Україною. Можливо тому, що в нас багато спільного в історії.
- Як і відомий український письменник Юрій Андрухович, Ви свого часу стали лауреатом премії Гердера, котру щорічно з 1963 року вручають у Віденському університеті найвидатнішим ученим та митцям Центральної та ПівденноСхідної Європи. А що вас особисто найбільше приваблює в українській культурі, передовсім, звісно, музичній?
- Раніше, коли ми були разом ув'язнені в спільній тюрмі під назвою СРСР, я частіше спілкувався із українськими композиторами. Слухав чудові твори Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Валентина Бібіка. Згодом завдяки київському балетмейстеру Раду Поклітару, котрий поставив балет на музику мого Скрипкового концерту, познайомився із Олександром Щетинським. Але зрозумійте, коли на початку 1990х увесь світ нарешті відкрився нам, то набагато цікавіше певний час було спостерігати, що ж відбувається саме там. І цей зв'язок із пострадянським простором трохи втратився. Радий, що тепер він відновлюється. На щастя, вже не в імперії. Розумію, що свобода - це також нелегко. Але іншого ще не винайшли. Це ж так природно для людини: жити у вільній державі, робити те, до чого прагнеш. Наприклад, я щасливий, що можу займатися улюбленою справою, тобто писати музику. Але я трохи нетиповий композитор - окрім неї, мене цікавить і те, що роблять інші автори (сміється).
- Ви вважаєте себе постраждалим від радянського режиму? Адже тривалий час були змушені приховувати свої переконання.
- Я вважаю всіх прибалтійців - латишів, литовців, естонців - постраждалими від радянського режиму. А я, як син баптистського священика, постраждав двічі. Мене навіть у Латвійську консерваторію спершу не прийняли. Ну як можна, коли батько така "нерадянська людина" був? А він продовжував творити свої надзвичайні проповіді. В ньому палав такий внутрішній вогонь, що сьогодні я просто намагаюся робити в музиці те, що мій батько робив у церкві. І запалювати в людях цей вогонь усередині. Нехай там буде багато ідеалізму і любові - нам сьогодні так цього не вистачає!
- Про що ж всетаки один із Ваших найвідоміших творів - "Musica Dolorosa" - скорботна музика?
- Ця музика народилася із моєї величезної особистої трагедії. Вона присвячена пам'яті сестри. Це була перша велика втрата в житті. А згодом сталося так, що ця ж музика перетворилася на символи трагедії мого народу. Зрештою - нашої спільної трагедії.
- Ви пишете багато релігійних творів?
- Майже всі мої перші композиції були написані на релігійні тексти. В нашій церкві був дуже розвинений хоровий спів, із думкою про хор я і творив. А потім багато років не звертався до релігійної тематики, оскільки, як і кожен професійний композитор, хотів, щоб мої твори звучали зі сцени. В радянський час їх релігійний текст чи підтекст зробив би виконання неможливим. Та й загалом - тотально цензурували не лише тексти, і не лише духовні - шукали й винищували будьякі прояви національного. Тому в той час для нас найважливішим було зберегти свій тип мислення, свою культуру, свій світ. То був час виживання. І я спробував розповісти про те, що мене хвилює, в інструментальній музиці. Також доволі багато писав на народні тексти. Така от була форма творчого самозбереження.
- А з чим, на Вашу думку, пов'язана поява справжнього феномену прибалтійської музики, репрезентованого, крім вас, і Арво Пяртом, і Вельо Тормісом, і багатьма іншими?
- Гадаю, для нас творити музику було справою набагато важливішою, аніж для композиторів вільних країн. То було справою буття чи небуття, способом порятунку, життя, виживання, тихою боротьбою. Завдяки музиці ми багато в чому зберегли своє національне коріння. А для мене особисто завжди найважливішим було мати власну музичну мову, говорити на мові рідній. Щастя, що вона не потребувала перекладу. Адже як кожен птах має свій голос, свій спів, так і кожен народ має свою музику. Я не розумію прагнень усе це уніфікувати, не розумію брендів і музичної моди. Навіть у політиці сьогодні стільки партій, то чому музика повинна бути всюди однаковою?
- До речі, про політику і моду. Як складалися Ваші стосунки із колегою по цеху, співвітчизником і колишнім міністром культури Латвії Раймондом Паулсом?
- Я ніколи з владою жодних стосунків не підтримував: ні колись, ні тепер. Вважаю, що музикант не повинен займатися політикою, бути чиновником на держслужбі. Це не тому, що я не люблю своєї країни, не хочу їй допомогти. Але не розумію, як сьогодні можуть бути депутатами Макс Калниньш чи Раймонд Паулс. Гадаю, навіть якщо б я потрапив колись у парламент, мене б звідтіля через місяць вигнали. Ну як можна голосувати за те, що не вважаєш правильним, лише тому, що цього вимагає твоя партія? Та й узагалі - якщо ти вже композитор, то пиши собі музику, для чого тобі політика?
- Ви знайшли можливість повністю присвятити себе творчій роботі?
- Так, я намагаюся концентруватися лише на написанні музики. Щоправда, раз на тиждень даю уроки в музичній школі ім. Дарзіня - це дуже відомий навчальний заклад, там і Гідон Кремер навчався, і Маріс Янсонс, і Міша Майскій.
- Із Кремером Ви, здається, однокласники?
- Він навчався у на рік старшому класі. А спілкуємося ми досі. Зрештою, мій Скрипковий концерт, що прозвучав у Львові, також присвячений Кремеру, і ним натхненний. Відверто кажучи, скрипки я, як композитор, завжди трохи побоювався. Мені здається, що краще відчуваю віолончель.
- Можливо тому, що, коли Вас не прийняли в Латвійську консерваторію, Ви закінчили Литовську в класі контрабаса?
- І тому також. І взагалі, на мою думку, віолончель звучить глибше, проникливіше. А скрипка - то жіночий голос. Може, саме тому я його і боявся? (Сміється). У написанні Скрипкового концерту мені дуже допомогла книга спогадів Гідона Кремера, де він описує своє дитинство, надзвичайно схоже на моє: ті ж місця, та ж школа, та ж ностальгія, ідеалізм... До речі, один із німецьких критиків якось назвав мене "останнім наївним ідеалістом" . І я зовсім цього не соромлюся.
- У чому ще знаходите імпульси творчості?
- Звичайно, ж у природі, якою не стомлююся захоплюватися ніколи. Звісно, людей я також люблю, але більше, так би мовити, на відстані. А з природою люблю залишатися наодинці. І хоч мене захоплює багато місць, багато країн, вважаю, що як композитор повинен оспівати свою рідну землю. А ще - звернути людям увагу на те, що життя це не тільки горизонталь. І варто частіше підіймати очі догори
