Улюбленець муз та випадковостей Автор Лідія Мельник 30.01.2009 № 747 Роман Кофман, дириґент, про покликання, професію, хобі й початок творчого шляху
Роман Кофман 1971 року закінчив Київську консерваторію як симфонічний дириґент. З 1978 р. викладав дириґування та керував студентським симфонічним оркестром своєї alma mater, що не завадило професору Кофману зробити блискучу міжнародну кар'єру. Його неодноразово запрошували дириґувати Московським філармонійним оркестром і Філармонійним оркестром Санкт-Петербурга (Ленінградський філармонійний оркестр), Симфонічним оркестром Большого театру, Українським державним симфонічним оркестром, Мюнхенським філармонійним оркестром (Німеччина), Симфонічним оркестром Фінського радіо, Філармонійним оркестром Французького радіо, Національним симфонічним оркестром Бельгії, Королівським філармонійним оркестром Ліверпуля. Виступав в Австрії, Англії, Бельгії, Данії, Ізраїлі, Італії, Іспанії, Канаді, Люксембурзі, Мексиці, Нідерландах, Німеччині, Південній Африці, Південній Кореї, Польщі, Португалії, Словаччині, США, Тайвані, Фінляндії, Франції, Чеській Республіці, Швейцарії, Японії. З сезону 2003-го по 2008 роки - генеральний музичний директор оперного театру та оркестру Бетховена міста Бонн (Німеччина). Головний дириґент Київського камерного оркестру. Автор книги "Навчання дириґента. Психологічні елементи", збірок поезії, чотирьох прозових книг. Кавелер ордену "Хрест за заслуги перед Німеччиною" І класу
За останні роки відомий у всій Європі дириґент Роман Кофман виступатиме у Львові вже втретє. У суботу на сцені Львівської філармонії саме під його батутою завершиться цьогорічна едиція фестивалю пам'яті Миколи Колесси. Промовиста програма "Ваґнер-гала", підтримана іменами ваґнерівських виконавців світової слави: данських солістів Ірен Теорін та Стіга Андерсена. Проте - й у цьому вже мали нагоду пересвідчитися читачі "Пошти" - Роман Кофман є не лише обдарованим дириґентом та постановником музичних дійств, але й не менш майстерно володіє словом. І надзвичайно охоче говорить власне про літературу.
- Знаю, що Ви любите ідентифікувати себе з літературною творчістю навіть більше, ніж з музичною. Це хобі чи, можливо, не до кінця реалізована мрія?
- Ну, звичайно, те, що музика для мене - це хобі, надто голосно сказано. Причому мною ж... Ні, це не хобі, це, на жаль, професія (усміхається). Це - моє заняття. Але є кілька причин, через які я можу сказати, що моє покликання - все ж таки література.
По-перше, я почав писати раніше, ніж займатися музикою. Перший свій вірш написав у сім років, він був присвячений звільненню Києва від німецько-фашистських загарбників. Це був дуже патріотичний вірш. І з цього часу я чомусь дуже багато писав, особливо в дитинстві. Звісно, сьогодні все це не варте уваги, але хронологічно (!) я цим почав займатись раніше... А от у музику прийшов досить пізно і випадково.
- Справді, дивно чути сьогодні про "випадковості" від багатолітнього професора Національної музичної академії ім. П. Чайковського (Київ) і колишнього генерального музичного директора німецької екс-столиці - міста Бонн. Наскільки ж випадковим виявився Ваш шлях до музики?
- У мене був старший брат, який загинув на фронті. До війни він займався з домашнім учителем музики, таким собі стареньким дідусем із клезмера (традиційний єврейський музичний ансамбль - "Пошта"). Пізніше, вже після війни, той прийшов провідати наш дім і спитав, де Міша (мій брат). Коли з'ясував, що Міші більше немає, запропонував навчати мене. Але в мене на той час не було жодного потягу до музики, жодного стремління. Якось так неохоче почав займатися музикою. По-справжньому ж захопився цим лише десь у років п'ятнадцять.
- Вашим першим інструментом була...
- Скрипка, скрипка, скрипка... В училищі - скрипка, в консерваторії - скрипка. Це було в трьох різних містах: спершу в Києві, потім у Новосибірську, потім у Горькому. Але то вже інші, особливі історії. Я описав їх у своїй останній книзі прози - "Книзі небуття", яку вважаю просто геніальною.
Після консерваторії працював скрипалем. Я став концертмейстером Київського камерного оркестру від дня його заснування. Можу пишатися тим, що дав перше "ля" в цьому оркестрі. Згодом став дириґувати. Також випадково.
- То Його величність Випадок - Ваш персональний головний дириґент?
- Я десь читав, що випадок плаває на поверхні закономірності. Красиво, правда? Цікаво, що всі мої студенти (а їх через мій клас багато перейшло з 1978 року), всі без винятку мріяли бути дириґентами з юності, з дитинства, з пелюшок. А я - ніколи! В мене зі скрипкою складалися чудові стосунки. Я її згодом полюбив, у мене були прекрасні педагоги, учні таких величин, як Карл Флеш та Леопольд Ауер. Учнем Ауера був, зокрема, мій консерваторський професор Вітольд Платонович Португалов, який свій диплом отримував з рук самого Глазунова. Він був чудовим педагогом, завдяки йому я полюбив скрипку! Полюбив заняття на скрипці! Я багато займався у той час, дуже багато. І тепер, хоч не граю на скрипці вже близько 30-ти років, але з мене ще не стерся ось цей "штамп" мого педагога, моєї школи.
Творцем та дириґентом Київського камерного оркестру, в якому я розпочав свій професійний шлях, був правнук Рубінштейна (по "неофіційній", так би мовити, лінії, незаконній) Антон Шароєв: блискучий музикант та вельми не проста людина. І хоч оркестр, у якому мені випала честь бути концертмейстером, був другим у СРСР колективом такого складу після славетного камерного Рудольфа Баршая, в певний момент працювати в ньому стало нестерпно. І я вирішив піти. Ось так, в один день. Подумав: напишу сьогодні заяву, бо якщо не зараз, то не напишу ніколи. Шароєв умовляв мене залишитися, але я не погодився. І звільнився.
Та, за законом, після заяви на звільнення повинен був ще два тижні відпрацювати. І саме тих два тижні у нас якраз було турне Черкаси - Умань. Тоді і пролунав дзвінок: "Це такий-то?" - "Так!"- відповідаю. Дзвонив директор оркестру ансамблю Вірського. Поцікавився, чи правда, що я подав заяву на звільнення з камерного оркестру, і ... повідомив, що вакансія концертмейстера є в його колективі.
Я якомога ввічливіше намагався пояснити, що це трохи не мій жанр. Загалом я знав, що є такий ансамбль танцю, що там треба грати гопак і козачок і що його учасниці - справжні красуні, вони не ходили, вони просто несли себе Хрещатиком. І їм можна було виїжджати за кордон - це в 1966-му! На цьому мої знання про ансамбль вичерпувалися, то ж я вибачився і ще раз наголосив - це не моє. Проте адміністратор попросив мене не поспішати, оскільки Павло Павлович Вірський вже давненько шукав концертмейстера оркестру. "Просто беріть скрипку і приходьте, сідайте в оркестрі. Пограєте місяць-два, поки не знайдете собі іншу роботу. Зараз травень, а восени в нас запланована поїздка до Сполучених Штатів Америки. Правда, оркестр не поїде - американська профспілка оркестрантів не дозволяє брати. Однак в ансамблі формують ставку другого дириґента, який повинен їхати попереду ансамблю і готувати в кожному гастрольному місті місцевий оркестр для акомпанування. Ну добре, це я просто так Вам говорю. Подумайте, подумайте... У Вас є вибір. Вас візьмуть у Києві в будь-який оркестр..." Я поклав трубку і...
Америка тут, звичайно, була ні до чого, тим більше без оркестру. Але у мене вдома залишалася маленька донька Машенька, дружина працювала в педінституті на кафедрі "музпед-чогось" на півставки, мати взагалі не отримувала пенсії, а батько - дуже малу. Я розумів, що працювати потрібно. Через три дні повернувся до Києва і прийшов в оркестр ансамблю Вірського. Там саме відбувався конкурс дириґентів, спеціально з оказії поїздки до США. Звичайно, претендентів виявилося чимало, а слухав їх сам Павло Вірський. Після кожного виступу підходив до чергового учасника прослуховування, акуратно складав його партитуру і казав: "До побачення!" То був видатний артист і велика особистість, Професіонал з великої літери.
Адміністратор оркестру продовжував намовляти мене також взяти участь у конкурсі. Звісно ж, я говорив, що не вмію дириґувати. Проте після невдалого виступу четвертого претендента також погодився спробувати - зрештою, я ж не був фахівцем у дириґуванні, тож соромитися не було чого. Соромно було лише перед дружиною, професійним хоровим дириґентом (Ірина Сабліна - засновник та багатолітній керівник усесвітньо відомого дитячого хору "Щедрик". - "Пошта").
Тому я взяв додому дві партитури і почав репетирувати... у ванній кімнаті - там дзеркало було велике. Ось там мене дружина і "застукала". Звісно ж, присоромила. Але було вже пізно: наступного дня призначили мій пробний виступ. Я став перед оркестром, продириґував... Павло Павлович просто встав зі свого місця і пішов. Щоправда, партитури на цей раз не забрав.
Далі все відбувалося, як у добрій п'єсі. За кілька днів ансамбль Вірського вирушив у турне Черкаси - Умань. Після останнього гастрольного концерту до мене підійшов сам Павло Павлович і повідомив - дириґентом до США поїду я. І так, ще навіть не вступивши на дириґентський факультет консерваторії, я вже продириґував 24-ма американськими оркестрами.
Роман Кофман 1971 року закінчив Київську консерваторію як симфонічний дириґент. З 1978 р. викладав дириґування та керував студентським симфонічним оркестром своєї alma mater, що не завадило професору Кофману зробити блискучу міжнародну кар'єру. Його неодноразово запрошували дириґувати Московським філармонійним оркестром і Філармонійним оркестром Санкт-Петербурга (Ленінградський філармонійний оркестр), Симфонічним оркестром Большого театру, Українським державним симфонічним оркестром, Мюнхенським філармонійним оркестром (Німеччина), Симфонічним оркестром Фінського радіо, Філармонійним оркестром Французького радіо, Національним симфонічним оркестром Бельгії, Королівським філармонійним оркестром Ліверпуля. Виступав в Австрії, Англії, Бельгії, Данії, Ізраїлі, Італії, Іспанії, Канаді, Люксембурзі, Мексиці, Нідерландах, Німеччині, Південній Африці, Південній Кореї, Польщі, Португалії, Словаччині, США, Тайвані, Фінляндії, Франції, Чеській Республіці, Швейцарії, Японії. З сезону 2003-го по 2008 роки - генеральний музичний директор оперного театру та оркестру Бетховена міста Бонн (Німеччина). Головний дириґент Київського камерного оркестру. Автор книги "Навчання дириґента. Психологічні елементи", збірок поезії, чотирьох прозових книг. Кавелер ордену "Хрест за заслуги перед Німеччиною" І класу